Санітарні рукавички швидко рвалися, і медпрацівникам доводилося збирати останки голими руками: свідок військових злочинів під Іловайськом.
29 серпня - одна з найболючіших дат у російсько-українській війні. Десять років тому, начебто з метою зменшення бойових втрат, Путін звернувся до "ополченців" з проханням створити гуманітарний коридор для виходу українських військових з оточення в Іловайську. Відхід українських сил розпочався зранку через так званий "зелений коридор" довжиною 40 кілометрів. Однак, як тільки цей коридор заповнився військами, російські регулярні сили відкрили вогонь з важкої артилерії. Для евакуації поранених та залишків загиблих було залучено 8-му Полтавську автомобільну санітарну роту. Про цей масштабний військовий злочин розповів 59-річний старший сержант Олександр Таран, позивний "Козак", який служив водієм-санітаром, в інтерв'ю для "Зорі Полтавщини".
Наш підрозділ називали ротою одноразового призначення, - гірко посміхається Олександр Таран. - Ніхто з військового керівництва не очікував, що ми повернемося живими з Іловайського котла, куди ми увійшли 30 серпня 2014 року одразу після того, як російські війська розстріляли там добровольчі батальйони. Через це нам довгий час не видавали посвідчень учасників бойових дій, оскільки за документами Міноборони нас там не було. Виконану нами неймовірно важку психологічно роботу приписували "Червоному Хресту". Протягом місяця нас не відправляли на ротацію, утримуючи в умовах, непридатних для нормального життя, в ангарі. Ми єдина рота, службовців якої не викликали на допити у військову прокуратуру як свідків за фактом воєнного злочину в Іловайську. Ймовірно, тому, що наші свідчення не збігалися з офіційною версією трагічних подій.
Олександра, колишнього "афганця", який виконував свою строкову службу в розвідбаті, викликали до військкомату на четвертий день після подання заяви з його особистими даними. Його зарахували до 8-ї автомобільної санітарної роти, створеної за розпорядженням Міністерства оборони при Полтавському обласному військкоматі.
- Працював тоді кранівником у нафтогазовій компанії, й пропозиція служити водієм санітарної машини мене влаштувала, - згадує пан Олександр. За довгий чуб на маківці й за пишні вуса він отримав позивний "Козак", і після повернення з третьої уже у своєму житті війни не змінив свого колоритного іміджу.
Щоб вирушити в зону бойових дій, мобілізовані мали самостійно відремонтувати техніку, яку надавали райони області протягом тритижневої підготовки. Коли їм на базі під Полтавою відкрили ангари, де зберігався цей мотлох, вони були шоковані. Переважно це були старі, зношені УАЗи та "Газелі", які вже давно відпрацювали своє в лікарнях. Одні машини не заводилися, у інших відпадали двері, а у деяких не працювали гальма...
Деякі з них взагалі не піддавалися ремонту. Найстаріша машина була виготовлена ще в 1950-х роках! З 46 машин лише 8 виявилися новими.
Чоловіки власним коштом придбали запчастини, а волонтери і обласна влада підтримали ремонт. Завдяки цьому частина транспортних засобів була оновлена на сучасні аналоги. Проте в той час поширилася інформація, що ніби держава надала їм нові автомобілі "Рено" і "Пежо".
На тридцять сформованих екіпажів була всього одна людина з досвідом роботи фельдшером - 23-річний Олег Колесник. Було ще двоє з медичною освітою, але без досвіду роботи. Решта - штукатури, маляри, слюсарі, водії, викладач університету, фермер... Одного разу на базу приїжджав інструктор з військового госпіталю - показати санітарам, як робити уколи, штучне дихання, накладати шини... Але ці знання новоспеченим санітарам, як кажуть, в одне вухо влітали, в інше вилітали, оскільки рота була зайнята головним - ремонтом техніки. А в їхніх сумках лежали старі джгути, що рвалися при найменшому натягу, бинти випуску 70-х років минулого століття та по одному уколу зі знеболювальним.
- Як ми зрозуміли з настанов командування, наше завдання полягало в тому, щоб забирати поранених, вивезених з поля бою, і доставляти у найближчі лікарні, - продовжує Олександр. - Тобто мали працювати у жовтій зоні... Нам говорили, що їдемо в повністю контрольовану зону. Правда, не уточнили, ким контрольовану.
У Розівці, розташованій на межі Запорізької та Донецької областей, нас приписали до Одеського польового шпиталю, - розповідає "Козак", підкручуючи вуса. - Наказали розміститись у лісопосадці. Але щойно ми там облаштувались, як надійшов новий наказ рухатися далі. Ледь встигли розгорнути намети в іншому місці, як знову підняли посеред ночі.
Дали білі простирадла: "Робіть прапори!". Сказали їхати до першого нашого блокпосту - вивозити поранених. По дорозі туди до нашої колони з тридцяти санітарних машин приєдналися розвідники на двох БТРах і сім КАМазів з військової частини, що дислокувалася в тій місцевості, про призначення яких ми дізналися пізніше. За Волновахою почули "Гради". Ближче до Старобешевого на очі стала потрапляти техніка, що стояла на узбіччях доріг - САУ, БТРи, танки... Та, що дивом устигла вискочити з "котла", про який нам тоді ще нічого не було відомо. По зустрічній смузі проїхала машина з пробитим колесом, у кузові якої знаходилися закривавлені, перебинтовані солдати. Десь працював кулемет... А наш блокпост у Старобешевому виявився вже не нашим.
Перед тим як розпочати виконання завдання, ми мали отримати дозвіл від іншої сторони на в'їзд до поля, де стався бій, — згадує Олександр Таран. — В нашу "Газель" (моїм напарником був хірург з Очакова Юрій Ткач) підсів український переговорник-розвідник з позивним "Подорожній". Ми залишили колону на блокпосту і вирушили в Старобешеве, де розташовувався штаб сепаратистів. Майже одразу на в'їзді в місто нас зупинила група бойовиків. Вони витягли нас з машини і наказали лягти на землю. Я не відразу виконав цей наказ, тому мене збили з ніг і почали бити, запхнувши під бронежилет дуло автомата. Це тривало близько двадцяти хвилин, поки "Подорожній" домовлявся про наше звільнення. Ми повернулися з необхідним дозволом, але я отримав зламану у двох місцях щелепу і вибиті зуби.
На блокпості бойовики, озброєні автоматами і танками, відібрали у полтавців зброю, мобільні телефони, бронежилети та документи, залишивши лише рації, видані напередодні. Вони розділили колону на дві частини і, супроводжувані своїми людьми, відправили їх на поле бою. У санітарів був час до вечора, інакше їм загрожував розстріл. Вони працювали там протягом трьох днів.
- Тільки-но ми піднялися на гору, до маленького села Горбатенко, як побачили техніку російської армії, - продовжує "Козак". - Вона стояла в окопах, підготовлена до ведення бою. Про те, що по наших військах стріляли прицільно, свідчили вцілілі будинки в селі й лісопосадки, між якими знаходилася підбита техніка. Як потім сказав нам один росіянин, вони три дні чекали "укропів"! Тому я ніколи не повірю в те, що наші добровольці з батальйонів МВС України "Дніпро-1", "Миротворець", "Світязь", "Херсон", "Івано-Франківськ", батальйон Нацгвардії "Донбас" і сили сектору "Б" (угруповання українських військових підрозділів під командуванням генерал-лейтенанта Руслана Хомчака, екс-Головнокомандувача ЗСУ, що брала участь в боях за Іловайськ. - Авт.) потрапили в оточення. Ні! Це був "договірняк" із Путіним. І коли так званий "зелений коридор" довжиною 40 кілометрів (така відстань від Іловайська до Старобешевого) був заповнений, російські війська почали лупити по наших, як у тирі. Уявляєте, в той час, коли 24 серпня на Хрещатику Порошенко приймав військовий парад, на який були стягнуті кращі регулярні підрозділи, російська армія укріплювалася на нашій території! Добробати не просто так опинилися під її прицільним вогнем. Знищувалися патріоти. Я так і сказав дружині, коли нарешті зміг їй зателефонувати: "Таню, це не Афган! Це розстріляний Майдан!".
Коли Тетяна втратила зв'язок зі своїм чоловіком на три дні і звернулася до обласного військового комісаріату, щоб дізнатися про його долю, їй повідомили, що рота... здалася в полон.
Розвідник, який приєднався до нашого екіпажу, явно мав завдання знайти конкретну людину. Протягом усього часу, поки ми разом прочісували територію, він регулярно звітував своєму керівництву: "Об'єкт не виявлений", - продовжує свою нелегку розповідь Олександр Таран. Пізніше стало відомо, що генерал-лейтенант Руслан Хомчак разом зі своїми підрозділами з групи "Б" виходив із Іловайського котла. "Подорожній" міг шукати або його, або Владислава Волошина - єдиного вцілілого пілота штурмовика Су-25, який був збитий 29 серпня біля Старобешевого. В останній день операції до екіпажу Володимира Страшка приєднався есбеушник, якому Волошин повідомив свої координати, і його вдалося підібрати в полі та вдало евакуювати. На жаль, через чотири роки 29-річний Владислав застрелився у своїй квартирі в Миколаєві, не залишивши передсмертної записки.
На наступний день 8-ма рота виявилася на полі бою без наших супроводжуючих, залишившись наодинці з ворогами, які контролювали їхні дії.
Ми опинилися між двома вогнями - донецькими "ополченцями" та російськими силами.
То одні нас погрожували розстріляти, то інші, а розстріл обіцяли списати на "укропів", - сумно усміхається "Козак". - Заради справедливості треба сказати, що російські військові поводилися тоді з нами більш толерантно, ніж сепаратисти. Наприклад, коли наша колона втратила орієнтири і пізно ввечері зупинилася біля посадки, до нас на БМП під'їхав командир підрозділу російської армії, яка там недалеко була окопана. Дивлюся, офіцер приблизно мого віку, тож міг служити в Афганістані, тому я сміливо вступив із ним у перемовини.
"Що ви тут, на нашій землі, робите?" - спитав його. "Про це вам потрібно запитати свого [президента], а нам - свого. Поки ж треба разом розхерячити цю шушваль (цим презирливим словом він обізвав сепарів), а потім ми на Москву, а ви - на Київ", - досі майже слово в слово пам'ятаю його відповідь. Сівши у бойову машину, він наказав слідувати за ним. Так ми вже вночі змогли вибратися на трасу неподалік села Горбатенко.
Деякі росіяни потайки давали нашим санітарам свої шприци зі знеболювальними препаратами. І, до речі, вони ж, мабуть, іноді залучали сепаратистів і місцеве населення до зачистки поля бою. Частина трупів, таким чином, була винесена з "коридору" і складена біля краю дороги. Нам залишалося тільки вивезти їх звідти у морг. Тому спочатку ми не розуміли, чому в згорілій і розбитій техніці немає останків.
Для уникнення провокацій з боку сепаратистів, російські військові здійснювали супровід українських санітарів на транспортних засобах, вказуючи можливі місця знаходження наших загиблих.
- Звісно, ми не очікували такого розвитку подій, - поділився Таран. - Від одного лише запаху розкладу, який проникав з землі, нас вивертало. Ми самі наскрізь просочилися цим запахом. Щоб вгамувати блювотні позиви, я обприскував молодих хлопців "Тройним" одеколоном, десять флаконів якого було в моїй "Газелі", і таким чином приводив їх до тями. До того ж, рукавички у санітарів швидко розривалися, і їм доводилося згрібати, вибачте, внутрішні органи голими руками.
Саме для "двохсотих" були передбачені вантажівки, що приєдналися до нашої колони. Тільки за перші півдня ми зібрали два КамАЗи останків. З нами їхав КамАЗ з пораненими, який був позначений білим прапором з червоним хрестом, щоб його не обстрілювали. На жаль, його одним із перших і підбили, бо він був легкою ціллю.
Чим далі ми досліджували розстріляний "коридор", тим більше нам зустрічалося і загиблих, і живих. У перший день тіла ще були порівняно цілими. Пізніше траплялися лише окремі фрагменти. А в одному місці, де, імовірно, загинули понад 50 осіб, взагалі збирати було нічого - від них залишився лише попіл.
Ми ховали живих під тілами загиблих, щоб збільшити кількість тих, кого можна було евакуювати.
Їх спеціально бруднили пилом і чужою кров'ю, імітуючи поранення. Дехто різав ножами собі руки і ноги, а санітари їх бинтували так, щоб проступала кров - інакше на блокпості сепаратисти їх не пропустили б. Усі наші машини були перевантажені. Відсотків п'ятдесят вивезених нами звідти були бійці, віддані росіянами з дводенного полону. Трьох молодих пацанів, наприклад, мій екіпаж забрав з будинку однієї жінки, яка ховала їх у підвалі під Волновахою. Серед тих, кого нам вдалося вивезти, був і поранений активіст Євромайдану, боєць батальйону "Дніпро-1" Володимир Парасюк.
Хлопці просили пити, адже провели на сонці по дві-три доби без води, а у нас у самих її не було. І ми на свій страх і ризик зупиняли машини біля полів зі стиглими кавунами, і всі наїдалися їх від пуза.
Олександр згадує, що в його свідомості залишилися лише окремі образи того, що відбувалося тоді. Його товариші по службі також пам'ятають все уривками. Колись, вже повернувшись з війни, яку тоді називали АТО, вони намагалися відновити свій шлях по розбитому "коридору" за допомогою карти, але не змогли цього зробити - усе забулося. В екстремальних ситуаціях, напевно, саме так працює психіка. Проте найважливіше вони все ж пам'ятають.
- Ніколи не забуду двох загиблих офіцерів, - відводить погляд убік мій співрозмовник. - Перед смертю вони сховалися у виїмці й лежали там, обнявшись. А в кузові однієї вантажної машини (це було вже першого вересня) виявили кілька обгорілих черепів і грудних клітин. Санітар узяв один практично згорілий труп, а з грудини випало серце - воно залишилося неушкодженим. За правилами безпеки, перш ніж підійти до трупа, ми повинні були переконатися, чи немає під ним гранати. Адже хлопці, потрапивши під обстріл, захищалися, і багато хто був з гранатами в руках. Тобто треба було прив'язати до трупа мотузку, відбігти подалі й смикнути за карабін. Але ці мотузки були слабими, рвалися, тому санітари працювали на удачу.
Як ви вважаєте, наскільки офіційна цифра у 366 загиблих українських солдатів може відрізнятися від фактичної?
Думаю, і це спільна думка всіх, з ким довелося брати участь у зачистці Іловайського котла, що реальна кількість загиблих втричі перевищує офіційні дані. Адже багато тіл так і не було знайдено.
- Куди ви доставляли живих і мертвих?
Тіла загиблих доставляли до моргів, а поранених транспортували на тимчасовий аеродром неподалік Волновахи. Звідти важкопоранених евакуювали вертольотами до лікарень Дніпра і Запоріжжя, а інших перевозили автобусами на безпечні території.
2 вересня завершилась місія 8-ї автомобільної санітарної роти в Іловайському котлі; на четвертий день доступ туди був заборонений. Подальша діяльність підрозділу простягалася вздовж всієї лінії фронту: окремі екіпажі працювали в Карлівці, Дебальцевому, Водяному, Авдіївці, Мар'їнці, Маріуполі, Пісках та Донецькому аеропорту. Коли полтавці прибували на "нуль", інші санітарні машини ставали на ремонт, і вони на своїх неброньованих "ланцях" їхали в саме пекло.
- Восьма рота за всіма прогнозами не повинна була повернутися з "коридора", тому жоден офіцер не супроводжував їх на бойове завдання під Іловайськ, - впевнена дружина Олександра, Тетяна, яку деякі побратими називають "начальником Генштабу", а інші - мамою. - Хлопці розповідали, що жінка-полковник з 61-го військового мобільного госпіталю, яка рано-вранці 29 серпня відправляла їх на завдання, пізніше плакала при зустрічі і казала: "Був наказ із Києва вас відправляти і назад не чекати". Це справжнє диво, що вони не загинули на полі бою. Ледве санітарні екіпажі вийшли звідти, як по них почали бити наші "Гради".
Ймовірно, саме через це Полтавська восьма рота залишалася непомітною. Товариші по службі цього чоловіка, наприклад, протягом 11 місяців не були закріплені за жодним військовим підрозділом. Вони тривалий час не могли отримати військову форму, а посвідчення учасників бойових дій їм не видавали до самого жовтня 2015 року. Я зверталася з цим питанням як до Генштабу, так і до Міністерства оборони, але всюди отримувала відповідь: "Їх там не було". Через невизначений статус на фронті роту називали "дикою".
Водночас, коли рота з міцним духом виконувала своє завдання на передовій, жінка з непохитною волею Тетяна Таран займалася збором доказів їхньої участі в зачистці "зеленого коридору" поблизу Іловайська. Першим доказом стало відео від сепаратистів (наших записів не було), яке поширювалося в Інтернеті та потрапило на світові телеканали. На відео зафіксовано момент вилучення зброї та особистих речей у медиків на блокпості перед в'їздом на поле смерті, а також обличчя конкретних осіб та номери автомобілів.
Далі Тетяна стала шукати тих, кого вивозили машини з червоними хрестами з "котла". Серед них був і Володимир Парасюк. Домоглася історичної справедливості, попросивши автора Книги пам'яті загиблих за Україну Ярослава Тинченка опублікувати статтю про роль 8-ї санроти в АТО, а не міфічного "Червоного Хреста", в одному з центральних журналів. Підштовхувала ветеранів на інтерв'ю ЗМІ, щоб вони доносили правду народу. З її "подачі" в Національному військово-історичному музеї України з'явився окремий стенд, що розповідає про славний шлях підрозділу, а в його філії - Музеї важкої бомбардувальної авіації в Полтаві - з'явилася ціла кімната, присвячена землякам-санітарам.
Тетяна, не зупиняючись у своїй підтримці фронту, тепер активно бореться з українськими бюрократами, захищаючи права свого чоловіка та сина. Як справжні патріоти, 24 лютого 2022 року вони разом вирушили до військкомату і вже за тиждень опинилися на передовій у складі десантно-штурмових військ. Примітно, що 35-річний Валерій, працюючи інженером-енергетиком на критично важливому підприємстві, мав бронь і не мав військового досвіду. Його батько, який уже п'ять років мав безстрокову інвалідність ІІ групи і користувався тростиною, також приєднався до війська. Фізичні навантаження призвели до того, що обидва згодом перенесли складні операції на хребті. Проте Військово-лікарська комісія (ВЛК) не визнала захворювання Валерія пов'язаним з бойовими діями, а Пенсійний фонд відмовляється переводити його батька з цивільної пенсії, яку він отримував з 55 років, на вищу, військову пенсію.
- Обидва дивляться на мене й запитують: "То де ж ми були, якщо не на війні?" - обурюється Тетяна. - А чиновники відповідають: "Ідіть у суд і оскаржуйте рішення". Одним словом, відверто відсилають, прикриваючись законами та підзаконними актами. Тим часом, коли Саша вже не міг піднятися через проблеми в шийному відділі хребта, ВЛК визнало його обмежено придатним до служби, а замполіт штабу видав йому направлення для продовження служби в іншій частині, оскільки його частина була розбита. Я мусила наймати машину й везти свого лежачого "Козака" на задньому сидінні в Дніпропетровську область, звідки, як виявилось, військова частина давно перебазувалась. Завдяки Олені Вербицькій, колишній представниці президента при Верховній Раді, до якої я неодноразово зверталася, коли потрібна була допомога комусь із 8-ї роти, наша проблема була донесена до вищого керівництва, і ми повернулися додому.
Після операції чоловіка зрештою визнали непридатним до служби та виключили з військового реєстру. Потім з'ясувалося, що період його перебування в лікарні, коли він не отримував виплат, використали для перерахунку пенсії. Відповідно до закону. Тобто нуль помножили на нуль. Наче його восьмимісячна служба на передовій взагалі не існувала.
Ставлення держави до учасників бойових дій, особливо в контексті нарахування виплат (адже у "Козака" при оформленні інвалідності вилучили посвідчення УБД), стає темою окремої розмови. Це є величезним приниженням для них та їхніх родин. Проте, незважаючи на це, всі члени 8-ї автомобільної санітарної роти, які могли тримати зброю, знову стали на захист України з перших днів повномасштабної війни. Багато з них уже загинуло як герої. Наприклад, на День українського прапора в Кременчуці похоронили Артема Скирду, який загинув, прикриваючи відступ побратимів. Коля Кучеренко двічі намагався витягнути тіло Артема з поля бою, але і сам загинув. Його похоронили раніше, а останки Артема вдалося забрати з поля бою лише зараз...
- Я веду боротьбу на двох внутрішніх фронтах одночасно і вірю в перемогу, - рішуче заявляє Тетяна Таран, мати і дружина мужніх воїнів. - У мене немає іншого вибору. Я допомагала багатьом військовим досягнути справедливості. Захищати своїх близьких виявилося значно складніше. Але я впевнена, що правда переможе. Все має бути справедливим. Інакше як я зможу дивитися в очі своїм рідним, які втратили здоров'я на війні?